Маловідомий лазарет

 

 

Маловідомий лазарет

У липні-серпні  1941 року під м. Умань точилися важкі бої, які ввійшли в історію Другої Світової війни як Уманська оборонна операція. Внаслідок цих боїв в оточення потрапило дві армії: 6-та  і 12-та. До вечора 7 серпня організований опір цих армій було остаточно зламано. В полон потрапило понад 100 тисяч радянських військовополонених зі складу Південного фронту на чолі з командувачами 6-ї армії генерал-лейтенантом Іваном Музиченком та 12-ї армії генерал-майором  Павлом Понєдєліним та їхніми штабами. 

Понад 70 тисяч полонених нацисти етапували до глиняного кар'єру, що знаходився на околиці міста Умань. Тут було облаштовано збірно-пересильний табір (пункт)  17-ї польової німецької армії.  Згодом за ним закріпилася назва «Уманська яма».



           У середині серпня 1941 року полонені військові лікарі, які перебували в «Уманській ямі», звернулися до коменданта табору з проханням поліпшити ставлення до поранених полонених, які перебували в нелюдських умовах. Німецький комендант згодився на пропозиції лікарів щодо полегшення режиму утримання поранених і хворих та переведення їх окремо – у лазарети, за територію збірно-пересильного пункту.


        В місті було створено чотири лазарети у придатних для цього будівлях: перший в приміщенні клубу залізничників, другий – у приміщенні 1-ї школи, яка розташовувалася до війни по вулиці Паризької Комуни (нині вулиця Велика фонтанна), третій – по вулиці Київській, 12а поруч з дендрологічним парком «Софіївка», і четвертий – в гуртожитку цегельного заводу (нині вулиця Енергетична). 

        Про шпиталь у школі № 1 згадує у своїх спогадах «Розвиток охорони здоров'я в Умані та її досягнення за роки радянської влади» відомий уманський лікар Іван Гудима: «П'ятого серпня 1941 року почали поступати до Умані з району Підвисокого поранені і хворі солдати й офіцери Червоної армії. Німецьке командування змушене було організувати хоч видимість медичної допомоги. Спочатку всіх хворих і поранених  звозили до клубу залізничників. У цьому першому лазареті було до 700 чоловік. Через кілька днів відкрито другий лазарет для тяжкопоранених у школі № 1 (вулиця Паризької Комуни) на 300 поранених, а згодом третій – на 800-1000 чоловік і четвертий – у гуртожитку цегельного заводу. Перший і четвертий лазарети були закриті влітку 1942 року, другий – у липні, а третій  - у вересні 1943 року».  

      

          Також про знаходження військового лазарету для радянських полонених у будівлі школи № 1 під час окупації міста згадує у своїй статті «У серпні, 40 років тому» (газета «Уманська зоря» від 26 серпня 1981 року) відомий уманський журналіст Ф. Гущин. Він розповідає про Є. Г. Олександровича, якого визволила  з лазарету смерті по вулиці Паризької Комуни родина Врачинських, назвавши своїм племінником.

Окупаційна газета «Уманський Голос» від 26 жовтня 1941 року перераховує всі чотири шпиталі із зазначенням адреси їх знаходження. Другий лазарет вказано за адресою вулиця Велика фонтанна, 41 (колишнє приміщення школи № 1).

          2018 року в Москві вийшла книга К. М. Берозовської «Дороги гетто». У цій книзі Клара Марківна, якій чудом вдалося вижити під час нацистської окупації згадує лазарет, що був у приміщенні школи № 1. Вона пише: «Госпиталь для военнопленных – на другом конце города, в 1-й школе. Подходим. На улице женщины, в руках у них корзины с едой. У ворот стоят люди в советской военной форме. В коридорах и классных комнатах на полу лежат вповалку раненые. Грязная солома, перемешанная с экскрементами и какими-то отбросами — вот такая постель у русского воина. Стоны со всех сторон. Вдруг несут носилки. На них молодая, красивая девушка с глазами газели. Это военфельдшер, она тяжело ранена в лопатку и ягодицу. Но она молодец, держит себя хорошо, и только время от времени стон срывается с ее губ. Какой-то австриец, не то фельдшер, не то врач, смотрит на девушку с глубокой жалостью. По комнатам ходят люди, которые стараются хоть как то помочь раненым. Кто кормит раненого, кто неумело моет и перевязывает. Страшно смотреть! Сплошные гангрены рук и ног! Синие, набухшие, вот-вот кожа на них лопнет. Лица, искаженные от страшных, нечеловеческих страданий. В перевязочную вводят и вносят раненых. И так непрерывным потоком — с раннего утра до позднего вечера. Днем стали доставлять на носилках пленных с распоротыми животами. Почти каждый день приносили их из лагеря, расположенного на Кооптахе.1 Вокруг этого лагеря, обнесенного колючей проволокой, целыми днями толклись женщины с корзинами провизии. Они ждали момента, когда можно будет перекинуть несчастным пленным что-нибудь съестное. И нередко, как только пленный подбегал к проволоке и протягивал руку за пищей, стоявший тут же часовой прокалывал ему живот штыком. Врачи и весь медперсонал работают без перерыва, до изнеможения».

            Таким чином, наведені документальні історичні факти є беззаперечними доказами того, що в Умані в роки Другої Світової війни існувало саме чотири лазарета.

Стосовно двоповерхової будівлі на вулиці Великій фонтанній, у якій був лазарет № 2 відомо наступне: до 1920 року тут знаходилося 1-ше міське парафіяльне училище. У жовтні 1927 року після відновлювальних робіт сюди з колишнього арештного будинку (нині старий корпус Уманської гімназії № 11 Уманської міської ради Черкаської області) було переведено Першу українську трудову школу, яка функціонувала у цьому будинку до червня 1941 року. У 1944 році, відступаючи з міста, нацисти цю будівлю підірвали. 

 


Будинок не підлягав відновленню. Тому було ухвалено рішення надати першій школі приміщення колишньої школи № 8, що  в 1944 році знаходилася на вулиці К. Маркса, 26 (нині вул. Садова, 22).

 

Владислав Давидюк

Директор ДІАЗ «Стара Умань».

Коментарі